Історії війни: Як «Єсаул» воював тричі, й ще збирається (фото)

15

Бійців Санти зараз вивели із зони сил спеціальних операцій, у збройні сили Миколу категорично не беруть: поки воював, в нього знайшли рак і видалили нирку. Але «Єсаул» не полишає надію, що на фронті він ще знадобиться, адже війна триває, передають Патріоти України з посиланням на УП.Життя.

«ЦЕ ДІЛО НЕ ОБГОВОРЮЄТЬСЯ»

Єсаул з Донеччини – з села Бабах-Тарама, що під Маріуполем.

– Вам же не могла прийти повістка, – дивуюся я, – ви ж по віку не підходите…

Коля 1962 року народження.

– А по телевізору сказали, що офіцери до 60 років мають з’явитися у військкомати. Я й пішов! – каже він.

Микола офіцер запасу – звання отримав на військовій кафедрі, коли навчався у Слов’янському авіаційно-технічному училищі.

У жовтні 2014 року прийшла повістка старшому сину – Андрію.

– Як же син піде, а я – ні? От я їй і сказав, що іду воювати, – Коля киває на Любу, дружину.

– А ви йому що? – питаю в Люби.

– Це діло не обговорюється! – відповідає за неї Микола.

Коли прийшов у військкомат, то воєнком навіть не знав, які документи треба, щоб іти на війну. Сів на телефон, дзвонив… Оформляли довго. Майже до 10-ї вечора.

Люба сиділа в машині, змерзла.

В селі ніхто не знав, що Коля пішов на війну. Воєнком порадив: ви живете в такому оточенні, що краще не треба. Люба всім казала, що Коля десь на авіазаводі. Якщо питали.

Після навчань Колю відправили служити в піхоту, в полтавський 16-й батальйон територіальної оборони.

Починав він воювати в Кримському, це біля Райгородки Луганської області.

Сіли на броню – і поїхали на позицію. Перше враження: стирчать гради, що не розірвалися, й валяються лінії високовольтних передач, покручені снарядами.

– Праворуч – поле, посадка, три точки – моя крайня. До Бахмутської траси кілометр з копійками, а далі вже противник, – Коля малює мені лінію фронту пальцем на кухонному столі.

Так почалися військові будні, які ділилися на наряди, їжу й сон.

– Вчитися доводилося швидко: двійки ж ніхто не ставить. Бо на війні якщо двійка, то з двома нулями… – пояснює Коля.

«ВІЙНА НЕ СКІНЧИЛАСЯ»

З батальйоном ЗСУ Коля воював спочатку у Кримському, а потім в Авдіївці.

Ще він говорить таке: війна – це здебільшого не бої й атаки, а побут.

– Окопатися, призвичаїтися, борщ зварити, дрова нарубати, помитися… Так, прилітає. Але звикаєш – хоча звикати до війни не можна. Бо одразу прилетить. Маєш весь час пильнувати, щоб не звикнути, – пояснює Єсаул.

Ще як в Кримському були, чув, як один солдат обурювався: я не буду копати, хай інженерні війська копають.Або хтось на полігоні кричав: я приїхав сюди помирати, а мене змушують ходити строєм.

– Так щоб померти багато розуму не треба. Ти не помри. Вже не кажучи про те, щоб виконати бойову задачу. Інженерні війська йому… Це тобі таксі чи що? Ну що, стій під обстрілом, чекай, коли прийдуть інженерні війська, – згадує Єсаул.

Багато хто з ветеранів, провокую я Колю на незручну розмову, говорить: зараз на фронті нудно, а от я прийду, коли буде наступ.

– Вас не дратує позиційна війна? – питаю я.

– Ну давайте всі все кинемо, розійдемося по домівках, скажемо: до побачення, коли наступ почнеться, я прийду. Війна не скінчилася, – говорить він.

БОРЩ ЯК ПОДВИГ

Це вже було в Авдіївці, на дачах. Якраз наші займали Промзону, «Промку».

Колін підрозділ займав дачі. Дачі – це крайній ряд міста, ще кілометр – і «ДНР».

– Нам треба було зайняти передні будинки – в одній з цих садиб у задньому паркані була прорізана дірка, через яку ходили днр-івські групи.

Яр був за командира роти. Ми прикривали, а Яр і хлопці пішли в атаку. Більше я Яра не бачив. Потім по рації передали 300, а потім сказали – не довезли, – Микола відвертається до вікна, закурює.

Згодом продовжує: воювати було не так страшно, як холодно. Чи так холодно, бо страшно: пічку не розпалювали, бо тоді її добре видно в тепловізор.

– Почали палити грубу вже тоді, як стало остаточно ясно, що ми на Промці. Раптом – бах – прилітає. Пробило стіну вгорі, отакий хвостовик стирчить… Покликали снайперку: вона, маленька така дівчинка, подивилася, прикинула, ні, каже, мала дірка.

Як бац – і прилетіло в ту саму дірку. Як на замовлення: замовляли більший отвір – будь ласка, маєте.

Так що оці всі розповіді про те, що в одну вирву двічі не прилітає – це все міф. Прилітає, ще й як, — розповідає Коля.За якийсь час будинок, в якому стояли бійці Єсаула, підпалили.

– Я якраз зверху бачив три трасери – обстріляли нас, – каже Коля.

Небезпека полягала в тому, що в будинку був газовий балон, тому Коля швидко скомандував всім надвір.

– Стріляють з усіх сторін. Зінов’їч з укриття засік кулеметника – відпрацювали. Кричимо йому: повзи до нас, а він десь поповз, потім зник кудись… Куди дівся? Стріляли мало, в основному з РПГ. Нічний бій – нічого не видно.

Тут з’являється знову Зінов’їч – у руках в нього дві гранати. Кинув він ті гранати – знову зник. Будинок догорає, стрільба стихає…

Ми сидимо в сусідньому будиночку, дах нагрівся від пожежі – тепло. А тут знову з’являється Зінов’їч. З каструлею. Поки йшов бій – він нам борщ зварив, – згадує Коля.

Ми говоримо про героїзм. А Коля каже: а от зварити борщ під час бою… Він же переживав, щоб нас погодувати, як все скінчиться.Або от Саша.

Саша був наймолодшим у батальйоні, йому було чи то 20 років, чи то 22.

– Ми тоді стояли на «Царській охоті». «Царська охота» – це колись був мотель-ресторан, який під час війни став одним з крайніх блок-постів нашої армії під Авдіївкою. Зібрали хлопців, сказали: заходимо на Промку, доведеться воювати, вже буде серйозно. Ніхто не відмовився…

А Сашу командир не взяв – наказав йому лишитися на «Царській охоті».

– Всі проходять повз Сашу, а він проситься: Єсаул, візьми мене з собою. Я думаю: дитя, радуйся. А сам кажу: не можна, наказ командира. Але він на ранок все одно випросився…

Або Міша…

В нього під час обстрілу рука відмовила – контузія була сильна. Його відправляють в розташування, а він: хлопці, я з вами лишуся, буду хоч магазини набивати…

– Хіба це не подвиг? – запитує в мене Єсаул.

Чи не запитує. Що тут питати. І так все ясно.

«РАЗ ТИ ТАКИЙ, ТО ПІДПИСУЙ КОНТРАКТ»

У госпіталь Єсаул потрапив випадково: каже, що з щелепою щось було, може, тріщина. Видно, коли стріляв, то сам себе зачепив прикладом.

Щелепа почала напухати, тож він пішов на обстеження. А коли обстежили, виявили рак нирки.

Операцію Колі зробили 24 квітня 2016 року.

– Я просився, щоб написали «обмежено придатний». Я їм кажу: Маресьєв бариню плясав без ніг, то що мені вам гопака станцювати? А лікарі кажуть: Ні, ми не можемо. Я їм: А воювати я зможу? А вони: Зможете, але не в ЗСУ.

Після госпіталя Микола повернувся в свою частину, за якийсь час його мали викликати на військово-лікарську комісію (ВЛК) і там остаточно «списати».

В частині одразу сказали: ідіть на звільнення, бо ви після такої складної операції, та й рік вже відслужили.

– Але я не погодився: що, кажу, армії я вже не потрібен? А комбат каже: ну раз ти такий, то підписуй контракт. Я й підписав, – сміється Коля.

Ще півроку він прослужив за контрактом. Попри те, що висновок лікарів був категоричний, документи до частини йшли так довго, що й термін контракту встиг закінчитися.

Війна Єсаула в ЗСУ розпочалася у лютому 2015-го, а закінчилася в грудні 2016 року. Тоді він поїхав додому, зустрів Новий рік, пройшов комісію, отримав 2-гу групу інвалідності й повернувся знову в Авдіївку, але вже в інший підрозділ.

«ВИКОНУВАВ ФУНКЦІЇ СТРІЛКА, СОПЛЕВИТИРАЧА…»

З Сантою Єсаул познайомився по рації. Тоді як ішли бої за Промзону.

– По нас почали стріляти з РПГ, я подзвонив командиру, доповів ситуацію, він каже: зараз дам тобі Санту. Я передав координати Санті, він їх відпрацював, – згадує Коля.

Зранку вони вже познайомилися із Сантою особисто.

– Я повертався з позиції, після нічного бою ледь стояв на ногах, а тут Санта – в тулупі, червоній шапці. Ну ви ж знаєте Санту? – каже Єсаул.

Я знаю Санту, ми з ним теж познайомилися в Авдіївці. Санта – один з найавторитетніших командирів цієї війни, командує спеціальною групою Правого сектору «Санта». Власне, про Єсаула я теж прочитала у Санти в Facebook.

– Він мені каже: дихни. Видно, я після тої ночі добряче виглядав… Я йому пояснив, що на війні не п’ю. Потім уже слово за слово… – згадує Коля.Коли лікарі сказали Сауленку, що служити зможе, але не в ЗСУ, він пішов до Санти: переговорив, пояснив, що ВЛК його все одно спише.

– Візьмеш? – спитав Єсаул.

– Приходь, – сказав Санта.

10 травня 2017 року, отримавши інвалідність, Коля повернувся в Авдіївку, щоб воювати далі – тепер уже з «правосєками».

– Я проти порівнянь, – каже Коля, коли я прошу його порівняти життя в ЗСУ і добробаті.

Мовляв, ветеранів і так є кому посварити, тому не варто порівнювати, хто кращий, хто гірший.

Але визнає, що і сам Санта унікальний, і підрозділ його теж.

– Я ніколи не чув, щоб Санта наказував. Він тільки просив: «Я тебе прошу, друже», – казав він. І цього було достатньо, – розповідає Коля.

«В окремій групі ПС «Санта» Єсаул провоював до осені 2018-го року. Виконував функції стрілка, копача, гранатометника, повара, бійця мінометного розрахунку, вантажника, соплевитирача, совісті підрозділу, будівника бліндажів наших та руйнівника бліндажів сєпарських, а багатьом – Батька», – так написав про Єсаула його командир Санта.

«Я ПРОСТО ДОПОМАГАЛА»

– Люба, а у вас був позивний? – питаю у дружини Єсаула, яка сидить з нами.

– Ні, я просто Люба.

Люба не вважає, що воювала. Вона каже: «Я просто допомагала». На базі групи «Санта» в Карлівці Люба була головною по тилу.

– Коля приїхав в жовтні 2017-го, сказав – збирайся, поїхали… Я й зібралася. Санта мені потім шеврон вручив, сказав: твій, носи. Це велика честь для мене, але я не вважаю, що я щось таке робила – ну речі розібрала, порядок навела, ну їсти приготувала: вони приїдуть – заберуть, – розповідає Люба.

Ми сидимо на кухні в Калуші: тут під час війни оселилася Лариса, невістка Колі й Люби, з онучками Анею та Настею.

Мене годують борщем і рибою за особливим азовським рецептом.

Люба показує фото: Коля і ще троє чоловіків тримають величезну рибу – білугу.

– Ось наші всі родичі: Коля, батько, вже покійний, ось брат і зять. Ні брат, ні зять з Колею не вітаються, – каже Люба.

– Бо я ж фашист, – пояснює Коля.Люба – росіянка, її сестри живуть на Уралі та в Сибіру.

– Вони за нас. А наш Крим їм і даром не потрібен, – розповідає Люба.

Познайомилися Люба з Колею в Орську, на Уралі: Коля там працював після училища, а Люба – після інституту. Спочатку там і жили, а потім переїхали в Бабах-Тараму. Так Люба стала українкою.

– Я росіянка, але ж я приїхала сюди, це батьківщина мого чоловіка, моїх дітей, я люблю цю країну. Я вважаю, що ті, хто хоче в Росію, можуть купити квиток і поїхати туди, – просто говорить вона.

Коли Коля лежав у госпіталі у Львові, вона поїхала до нього.

Сидить на зупинці, розмовляє з сином по телефону російською.

– До мене підходить жінка і так щось з притиском говорить: «Що, з Донецької області?» Я: Так. А вона зі злістю: «Що, домахалися прапорами?!» А я їй: Ми й не махали. У мене тут чоловік у військовому госпіталі лежить. А вона відійшла, подивилася на мене і каже: «Дай боже здоров’я вашому чоловіку й вам».

Нещодавно Санта збирав хлопців у Києві. Всі хочуть повернутися в Авдіївку, розповідає Коля. Але поки немає дозволу. Поки в режимі стенд-бай.

– Мені хтось сказав: ну ми розуміємо, війна, романтика… Я не став нічого відповідати. Бо немає там романтики. Хочеш романтики – йди в гори. Хочеш адреналіну – стрибай з парашутом.

На відміну від багатьох, кого я зустрічала на війні, Єсаул анітрохи не адреналінщик.

І що таке «тягне на фронт» він не розуміє. Бо це не те слово. Не тягне. Просто війна не скінчилася.

– Він уже у військкомат ходив, – говорить Люба.

– Так не беруть! Не беруть! Але я ще піду на фронт, – впевнений він.

Зараз на війні два їхні сини: Олександр і Андрій.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Загрузка...